17 травня 2026 року громада знову одяглася в жалобу. Жителі зібралися, щоб віддати останню шану земляку, мужньому Воїну Валерію Миколайовичу Петченку, який поклав життя за волю та незалежність України.

Роки зростання та вибір професії

Валерій Петченко народився 8 лютого 1973 року в Оренбурзькій області. Згодом, 1981 року, родина переїхала на батьківщину матері — в Україну. Оселилися в селі Городище на Менщині. Саме тут пройшло його дитинство та юність. Після закінчення восьми класів місцевої школи Валерій опанував професію тракториста у Менському МНВК.

Далі була строкова служба у званні матроса. Повернувшись додому 1993 року, Валерій залишився працювати у рідному селі. Багато років він віддав роботі у колгоспі «Україна», а пізніше, коли господарства реорганізували, став молокозбірником у ФОП з заготівлі молока. З 2015 року до самої мобілізації чоловік працював на Ічнянському молокозаводі.

У пам’яті односельців Валерій залишився надзвичайно працьовитою, спокійною та доброзичливою людиною. Він був справжнім господарем і надійною підтримкою для своєї родини.

Від виховання доньок до захисту Батьківщини

Життя не було до Валерія Миколайовича легким. Він самотужки виховував двох доньок — Жанну та Інну, ставши для них і батьком, і матір’ю. Його знали як зразкового сім’янина, який усе життя присвятив дітям, а згодом — і маленькому онуку.

10 серпня 2024 року Валерій Петченко став до лав Збройних сил України. Службу проходив у складі штурмової бригади (в/ч 4862, 425-й окремий штурмовий батальйон «Скеля»). Виконував складні завдання на одному з найгарячіших напрямків — Покровському.

20 жовтня 2024 року поблизу населеного пункту Новогродівка Донецької області під час першого бойового завдання зв’язок із воїном увірвався. Тривалий час Валерій вважався зниклим безвісти. Рідні місяцями жили між надією та відчаєм, аж поки у травні 2026 року через ДНК-експертизу не надійшло офіційне підтвердження: Герой загинув у тому самому бою в жовтні 2024-го, залишаючись вірним військовій присязі до останнього подиху.

Останній спокій у рідній землі

Поховали захисника з усіма військовими почестями на кладовищі у селі Городище. Провести Воїна в останню дорогу прийшли рідні, побратими, друзі та жителі громади. Сльози розпачу та квіти на свіжій могилі стали свідченням того, яку дорогу ціну платить Україна за свій мирний світанок.

У загиблого залишилися старенька мати, дві доньки та онук.

Висловлюємо щирі співчуття родині та близьким Валерія Миколайовича. Схиляємо голови у спільній молитві за упокій душі Воїна. Нехай душа його знайде вічний спокій, і пам’ять про його подвиг буде вічною.