ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!
Події Постмайданівської України увійдуть в історію нашої Держави як боротьба українського народу проти зовнішньої агресії, за волю, за честь і славу, за народ, за Незалежність Батьківщини. В черговий раз за свою багатовікову історію українці довели, що готові стояти до останнього за волю свого народу. Довели, що готові віддати життя за свободу. Довели, що Честь, Слава, Гідність – це не просто слова, а принципи, заради яких варто жити і заради яких можна померти.
З перших днів проведення антитерористичної операції сотні менян відстоюють свободу і незалежність України, борються за її квітуче майбутнє. Нам є ким пишатися. Та, на жаль, і є за ким сумувати.
З поля бою цієї неоголошеної війни не повернулося вже четверо синів нашого міста. Сьогодні, коли триває повномасштабна війна росії проти України, у боротьбі з рашистськими окупантами продовжують гинути наші земляки. Війна забирає найкращих.
Ця сторінка — краплина у морі всенародної шани і пам’яті.
Ми бережемо спогади про кожного з Героїв. І низько схиляємось перед величчю їх подвигу.
Пролита кров наших славних земляків, та тисяч наших хоробрих захисників нашої держави з інших куточків Світу, вимагає від кожного з нас нарешті змінити свою країну. Зробити її, нарешті, такою, як про це мріяли наші предки, мріємо ми, і мріяли Герої сучасної України. Змінитись маємо і ми. Кожен із нас.
Лише тоді кров Героїв буде не даремною. Вони знали, за що йшли на смерть. Тепер це зрозуміти маємо і ми.
Слава Україні!
Героям слава!
Вічна пам’ять загиблим…
Титаренко Сергій Миколайович
(08.08.1992-09.08.2014)
Народився 8 серпня 1992 року у місті Мена Чернігівської області. Закінчив Менську середню школу І-ІІІ ступеня ім. Т.Г. Шевченка. У 2010 році закінчив Сосницький професійний аграрний ліцей та здобув професію електрозварника ручного зварювання; водія автотранспортнх засобів категорії.
З квітня 2011 по квітень 2012 року проходив строкову військову службу у збройних силах України в/ч А 3251. За військовою спеціальністю — командир автомобільного відділення. Одержав звання молодшого сержанта.
При проведенні першої хвилі мобілізації був призваний 19 березня 2014 року до лав Збройних Сил України.
З 24 липня брав участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. Служив старшим навідником 2-го гаубичного самохідно-артилерійського взводу 3-ої гаубичної самохідно-артилерійської батареї гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону військової частини В 1688.
Загинув 9 серпня 2014 року у ході ведення бою за селище Челюскінець Лутугинського району Луганської області.
Похований у місті Мена Чернігівської області на центральному кладовищі.
Указом Президента України № 270 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Андрейченко Максим Павлович
(30.09.1992 - 22.08.2014)
Народився 30 вересня 1992 року у місті Мена Чернігівської області. Після закінчення школи вступив до Конотопського політехнічного технікуму Сумської області. Здобув вищу освіту у Конотопському політехнічному інституті.
З 21 серпня 2013 року приступив на контрактну військову службу у частині А 1815 (селище Гончарівське Чернігівського району) механіком — водієм танка.
Загинув 22 серпня 2014 року внаслідок попадання снаряду в танк під час виконання бойового завдання у районі селища Біле Лутугинського району Луганської області.
Указом Президента України № 270 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Похований у місті Мена Чернігівської області на кладовищі по вул. Лермонтова
Жеребило Вадим Володимирович
(07.10.1993-31.01.2015)
Народився 07 жовтня 1993 року у місті Мена Чернігівської області. У 2009 році закінчив Менську ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Т. Г. Шевченка. Того ж року вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, після закінчення якого навчався у Київському національному технічному університеті «Київський політехнічний інститут».
Навчання у виші перервав у зв’язку з подіями на Майдані, був активним учасником Революції Гідності.
З початком військових дій на сході України пішов у лави добровольчого батальйону «Айдар».
Під час боїв був поранений, але від госпіталізації відмовився.
Загинув 31 січня 2015 року внаслідок розриву снаряду під час виконання бойового завдання по охороні ТЕЦ міста Щастя Новойдарського району Луганської області.
Похований у місті Мена Чернігівської області на центральному кладовищі.
Указом Президента України № 270 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Всеукраїнська громадська організація “Спілка ветеранів та працівників силових структур України “ЗВИТЯГА” посмертно нагородила Жеребило Вадима Володимировича відзнакою “ЗА ВІРНІСТЬ ПРИСЯЗІ”.
Українська православна церква Київського патріархату нагородила Вадима медаллю “За жертовність і любов до України”.
Головатий Максим Сергійович
(23.02.1992-18.02.2015)
Народився 23 лютого 1992 року у місті Мена Чернігівської області. У 2010 році закінчив Менську ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Т. Шевченка. Протягом 2010-2012 років навчався у Чернігівському професійно-технічному ліцеї № 18 за спеціальністю «муляр-штукатур».
Строкову військову службу проходив у складі 36-ї окремої бригади берегової оборони (селище Перевальне Сімферопольського району, АР Крим).
Працював робітником ТОВ «Мена ПАК».
Мобілізований до лав Збройних Сил України 28 квітня 2014 року.
Молодший сержант 13-го окремого мотопіхотного батальйону (1-а окрема танкова бригада).
Вважався зниклим безвісти з 18 лютого. Якраз тоді його підрозділ з боями відходив від Дебальцевого.
За долю хлопця переживала вся Мена, сподівалися до останнього: може, в полоні чи добрі люди переховують.
Надія згасла, як і вогник солдатської душі – Максима опізнали серед загиблих.
Максим загинув від снайперського вогню 19 лютого 2015 року під час відходу українських військ з міста Дебальцеве Донецької області.
Тіло героя привезли до рідного міста 29 квітня.
Поховання відбулося 30 квітня. В цей день в місті було оголошено День жалоби.
Хай земля тобі буде пухом, хоробрий захиснику Вітчизни…
Максим похований у місті Мена Чернігівської області на центральному кладовищі.
Ільчишин Олександр Михайлович
(20.06.1989-23.08.2016)
Народився 20 червня 1989 року у місті Мена Чернігівської області. Закінчив Менську районну гімназію, у 2007 році Сосницький професійний аграрний ліцей. У 2007-2008 роках проходив строкову військову службу у лавах ЗСУ. Мобілізований до лав Збройних Сил України у березні 2014 року.
З 18 березня по 19 травня 2014 року служив стрільцем відділення охорони Менського районного військового комісаріату.
З 19 травня 2014 року — солдат, кулеметник мотопіхотного відділення мотопіхотного взводу 41-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-2».
Брав участь у визволенні Слов’янська, Красного Лиману та Попасної.
9 серпня 2014 року отримав важке поранення внаслідок підриву на міні бронемашини.
Проходив лікування у Харківському госпіталі, травматологічному відділенні Київського шпиталю. Згодом був направлений на реабілітацію в Ірпінський госпіталь Київської області.
2 вересня 2014 року, після складної операції, впав у кому.
Помер 24 серпня 2016 року, не приходячи до свідомості, вдома, у місті Мена.
Похований у місті Мена Чернігівської області.
Бурлак Микола Михайлович
(09.04.1987-19.07.2014)
Микола Михайлович Бурлак народився 09.04.1987 у селі Стольне.
Закінчив Стольненську середню школу, Чернігівський навчально-курсовий комбінат корпорації «Укрбуд». Проходив строкову військову службу у Збройних силах України. У 2008—2011 роках — служба за контрактом, смт Гончарівське Чернігівського району, механік-водій. У 2012 році намагався вступити на службу до органів внутрішніх справ та не вийшло через проблеми зі здоров'ям (хворі нирки). З травня 2013 — старший стрілець, 13-й аеромобільний батальйон, 95-та окрема аеромобільна бригада.
Загинув 19 липня 2014 року у Лисичанську – це перший військовослужбовець з Менського району, який загинув в зоні Антитерористичної операції.
Двадцятисемирічний хлопець служив за контрактом в 95 аеромобільній бригаді міста Житомир, звідти його направили на схід країни.
Похований у рідному селі 24 липня 2014 року.
У 2018 році нагороджений Відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції" (посмертно).
Уткін Олександр Анатолійович
(07.11.1970-20.08.2014)
Олександр Анатолійович Уткін народився 7 листопада 1970 року у селі Подище Прилуцького району. Середню освіту отримав у Чернігівському інтернаті. За місцем проживання був зареєстрований у місті Кролевець, що на Сумщині. Працював на Чорнобильській АЕС у місті Славутичі Київської області.
Старший розвідник, сержант 3-го відділення 2-го взводу резервного батальйону оперативного призначення «Донбас» Національної гвардії України Олександр Анатолійович був мобілізований добровольцем 16 червня 2014 року. Він був зарахований до списків особового складу частини 3027 села Нові Петрівці Вишгородського району Київської області.
Олександр Уткін загинув 20 серпня 2014 року під час бою біля міста Іловайськ Донецької області.
Похований солдат у селі Киселівка Менського району Чернігівської області за місцем проживання рідної сестри.
Указом Президента України №892 від 27 листопада 2014 року «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
У пам’ять про Олександра Уткіна в травні 2015 року в центрі села Киселівка та в грудні 2015 року на будівлі Чернігівської загальноосвітньої школи-інтернат встановлені меморіальні дошки. На честь Олександра Уткіна та загиблих земляків у серпні 2017 року встановлена пам’ятна дошка на Алеї Героїв.
Олександру Уткіну присвоєне звання «Почесний громадянин Менського району».
У 2018 році нагороджений Відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції" (посмертно).
Шумейко Олександр Вікторович
(24.09.1982-03.08.2015)
Рядовий військової частини 2403, народився 24 вересня 1982 року в с. Митчинка Бахмацького району Чернігівської обл., українець. У 2000 році закінчив навчання у Киселівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів.
У 2007 році одружився та виїхав на проживання в АР Крим м. Щолкіно, в 2013 році розлучився. Дітей не мав.
У березні 2014 року приїхав до с. Киселівка Менського району, де проживав у помешканні дідуся. Їздив на заробітки в м. Київ, зареєстрований за місцем проживання не був.
Мобілізований 11.02.2015 року Менським РВК, направлений у м. Рівне для навчань та бойового злагодження в учбову частину.
Шумейку Олександру Вікторовичу надають військове звання «рядовий», призначають на посаду «номер обслуги протитанкового артилерійського розрахунку ІІ взводу роти вогневої підтримки» в/ч п/п В 2304.
Військова частина направлена в район м. Горлівки Донецької області для участі у бойових діях.
Шумейко Олександр Вікторович героїчно загинув 03 серпня 2015 року під час вогневого зіткнення з противником в умовах двостороннього вогневого контакту, яке тривало з 23-00 години до 23 години 50 хвилин в районі м. Горлівка.
Смерть настала від розриву 82-міліметрової міни.
Згідно Указу Президента України № 553 від 22 вересня 2015 року «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Шумейка Олександра Вікторовича нагороджено орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Олександру Шумейку також присвоєне звання «Почесний громадянин Менського району».
У 2018 році нагороджений Відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції" (посмертно).
Кубай Роман Анатолійович
(29.01.1991 - 09.03.2022)
Кубай Роман Анатолійович, народився у багатодітній сім’ї 29 січня 1991 року в селі Гербіно Балтського району Одеської області. В 2010 році закінчив Гербінську загальноосвітню школу І-ІІ ступенів. В школі навчався добре, був активним, ввічливим, добре вихованим, спортивним. Був люблячим сином та піклувався про братів та сестер.
В 2013 році разом із сім’єю переїхали до села Бірківка Менського (нині Корюківського) району Чернігівської області.
З 2015 року пішов служити у Збройні сили України за контрактом, був учасником АТО\ООС.
Загинув 09 березня 2022 року під час ведення бойових дій у ході визволення м. Ізюм Харківської області. Тимчасово був похований далеко від батьківського дому – у смт. Слобожанське Дніпропетровської області. 09 вересня Героя перепоховали у Бірківці.
Указом Президента України від 5 квітня 2022 № 214/2022 орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України вірність військовій присязі.
Горбач Віталій Борисович
(18.10.1985 - 15.03.2022)
Горбач Віталій Борисович народився 18 жовтня 1985 року в м. Мена на Чернігівщині. Навчався в Менській гімназії. Малював комікси, захоплювався ігровими приставками, любив читати, збирав колекцію книг Стівена Кінга. А ще – займався спортом та вів здоровий спосіб життя.
Неодноразово брав участь у марафонах дистанцією 42.195 км, обласних та районних змаганнях із жиму штанги лежачи та полкових турнірах.
З початком російської збройної агресії проти України у 2014 році був мобілізований до лав ЗСУ. Приймав участь у боях на сході України. У 2015 році був демобілізований та повернувся до рідного міста.
У 2019 році пішов добровольцем у полк Азов. У січні 2022 року, коли закінчувався строк контракту, прийняв рішення про його продовження у зв'язку з напруженою ситуацією на кордоні України з Росією та великою імовірністю повномасштабного нападу зі сторони окупанта. Служив старшим солдатом, старшим кулеметником 2-го відділення розвідки 1-го батальйону оперативного призначення ОЗСП Азов. Позивний «Кратос».
Брав участь у боях за Маріуполь. Там, 15 березня 2022 року, загинув від вибуху при виконанні бойового завдання. Похований на центральному кладовищі м. Мена 06 серпня.
Указом президента України від 25.03.2022 №168/2022 посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Сидорець Микола Володимирович
(09.09.1990 - 15.03.2022)
Сидорець Микола Володимирович народився 9 вересня 1990 року в селі Бірківка Менського району (нині Корюківський район) Чернігівської області. Після закінчення Бірківської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів продовжив навчання в Сосницькому професійному аграрному ліцеї.
Працював на різних роботах. З 2018 року - тваринник у ФГ Бутенко. Любив сільське життя, із задоволенням займався господарством.
На війні – з 24 лютого 2022 року. Ніс службу біля міста-героя Чернігів. Загинув 15 березня 2022 року при обороні Чернігова під час масованого обстрілу блокпосту в районі села Іванівка.
Похований в рідному селі Бірківка.
Був одружений. Вдовою залишилась молода дружина Валентина, сиротою - однорічна донька Валерія, без сина - мати.
Патютко Станіслав Станіславович
(04.03.1979 - 28.04.2022)
Патютко Станіслав Станіславович народився 4 березня 1979 року в м. Мена. Навчався у Менській гімназії, де закінчив 1-й клас. З 1988 року (з 2 по 8 клас) навчався в Семенівській ЗЗСО І-ІІ ступенів, здобув середню освіту в Стольненській ЗЗСО І-ІІІ ступенів, яку закінчив в 1996 році.
Потім навчався в Чернігівському професійно-технічному училищі. З 1997 по 1999рр. – служба в Збройних силах України.
З 2000 року працював в Державному прикордонному загоні, заочно закінчив Чернігівський педагогічний університет факультет фізичного виховання.
Займався спортом. Брав участь у змаганнях з важкої атлетики. Займав призові місця. Мав дуже багато нагород і медалей.
Готувався до чергових змагань, які малися відбутися 26 лютого в Ужгороді.
Плани зруйнувала війна. Проживав у м. Чернігів, але на вихідні приїздив у село до мами. Дуже її любив і допомагав у всьому. Він єдиний син.
28 квітня ворожа куля обірвала життя нашого земляка – Станіслава Патютка. Все своє свідоме життя Станіслав присвятив службі у прикордонному загоні. З перших днів вторгнення московської орди він був на захисті нашої Чернігівщини.
Горовий Володимир Петрович
(14.02.1980 - 13.05.2022)
Горовий Володимир Петрович народився 14 лютого 1980 року в м.Мена. Закінчив Менську школу ім. Т.Г. Шевченка. Після цього вступив до Чернігівського кооперативного технікуму, де протягом двох років здобував економічну освіту.
Служив у лавах Збройних Сил України.
У 2014-2015 років він був безпосереднім учасником антитерористичної операції на Донбасі.
Після повномасштабного ворожого вторгнення 24 лютого повернувся на службу в ЗСУ. Воював у 58-ій окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Там він виконував обов’язки стрільця – помічника гранатометника.
13 травня під час виконання бойового завдання в м.Конотоп на Сумщині Горовий Володимир загинув. Без сина залишились батьки, без батька – дочка.
Кулик Сергій Володимирович
(04.02.1980 - 17.05.2022)
Кулик Сергій Володимирович народився 4 лютого 1980 року в смт. Макошине.Закінчив Макокошинську ЗОШ.
В 1997 році вступив до Сновської автошколи. Відслужив строкову службу.
З 01 листопада 2019 вступив на військову службу за контрактом. Навідник-оператор, другого відділення другого аеромобільного десантного взводу другої аеромобільної десантної роти, старший солдат. Загинув під час ведення бойових дій біля м. Богородичне Донецької області.
Степанов Віталій Анатолійович
(09.06.1975 - 20.05.2022)
Степанов Віталій Анатолійович народився 9 червня 1975 року в смт. Сосниця. Тут закінчив загальноосвітню школу ім. О.П. Довженка, а потім вступив до Чугуєво-Бабчанського лісового фахового коледжу. Після нього закінчив Національний аграрний університет.
Проживав у м.Мена. До початку повномасштабного ворожого вторгнення Віталій працював у лісовому господарстві, але 24 лютого вирішив долучитися до оборонців України, зокрема Чернігівщини. Протягом цих днів разом із побратимами Віталій мужньо та віддано виконував свій громадянський і військовий обов’язок, даючи гідну відсіч ворогу. Капітан, заступник командира батареї з МПЗ.
17 травня під час виконання бойового завдання Степанов Віталій потрапив під щільний артилерійський обстріл, отримавши важкі поранення після прильоту чотирьох ракет по навчальному центру військового містечка Десна. Родина знайшла батька у військовому госпіталі в Києві. Протягом трьох днів лікарі боролися за його життя, але 20 травня серце Захисника зупинилося назавжди. Офіційно після ракетного обстрілу загинуло 87 чоловік.
Того дня рідну людину втратили батьки, дружина та двоє дітей…
Роговий Юрій Федорович
(27.05.1979 - 25.07.2022)
Юрій Федорович Роговий народився 27 травня 1979 року в с. Феськівка Менського району Чернігівської області.
Закінчив Феськівську неповну середню школу. Навчався в Козелецькому технікумі ветеринарної медицини. Потім закінчив факультет ветеринарної медицини Київського національного аграрного університету. Був одружений, сиротами залишилося двоє діток.
Після того, як російські війська вторглися на територію України 24 лютого, Юрій вирішив долучитися до Збройних сил, так потрапив до складу 54-ї окремої механізованої бригади на посаду водія відділення протитанкових керованих ракет стрілецького батальйону. Разом з побратимами солдат обороняв українську Донеччину, мужньо та віддано даючи відсіч російським загарбникам.
З 22 липня перестав виходити на зв’язок з рідними. Сім'я шукала Юрія та чекала доброї звістки з фронту. Та правда виявилася страшною... 25 липня під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Верхньокам'янське Юрій Роговий загинув. Вдома на нього чекали дружина та двоє синочків.
Чичкан Валентин Михайлович
(29.04.2002 - 23.09.2022)
Валентин Михайлович Чичкан народився 29 квітня 2002 року. Закінчив місцеву школу, а потім Мринський професійний ліцей за фахом електрик. В мирному житті Валентин любив займатися спортом: бігав, підтягувався, катався на лижах взимку, плавав літом, займався велосипедним спортом, але найбільше любив футбол.
До війни працював по спеціальності в ТОВ «Мена - Авангард». Валентина завжди характеризували позитивно: працелюбний, добрий, скромний, ввічливий, шанобливо ставився до батьків, користувався повагою серед друзів. Йому притаманні цілеспрямованість, наполегливість, висока працездатність, ініціативність, порядність, професіоналізм і відповідальність. А ще він був морально стійким, витриманим, розсудливим і чуйним. В селі хлопця поважали і любили. Спиртних напоїв не вживав, не палив, мав спокійний, товариський характер.
З початком війни сам декілька разів ходив до військомату , але отримував відмову та пораду почекати і врешті був мобілізований до лав ЗСУ, служив сапером
Валентин Чичкан був вірним присязі, завжди проявляв стійкість і мужність. Він боровся за мир на українській землі, за спокій у рідній домівці, за безпеку родини. Та 23 вересня в місті Ізюмі, що на Харківщині Валентин, виконуючи розмінування міста, загинув прикривши собою побратимів.
Клята війна відібрала найдорожче - молоде життя. В одну мить не стало рідної кровинки, не стало сина у матері, найкращого брата, турботливого племінника, не стало частини серця у кожного члена родини.
