Сьогодні у селах Семенівка та Блистова Менської громади відбулися події, які важко назвати просто заходами. Це були дні пам’яті, дні вдячності і дні, коли громада ще раз усвідомлює: свобода має конкретні імена.

У Семенівці відкрили меморіальні дошки на честь трьох Захисників — Станіслава Патютка, Юрія Куценка та Володимира Пустовойта. У Блистові — вшанували пам’ять Руслана Кореня. Чотири долі, чотири життєві історії, які починалися тут, серед наших вулиць, і завершилися на війні — у боротьбі за Україну.

У Семенівці разом із громадою був секретар Менської міської ради Юрій Стальниченко та староста Роман Боюн. У Блистові — староста Роман Боюн. Але цього дня не було посад — були люди, об’єднані спільною пам’яттю.

За кожним із імен — життя, сповнене змісту.

Станіслав Патютко — прикордонник, капітан, спортсмен і наставник. Із перших днів повномасштабного вторгнення він став на захист України. До останнього утримував позицію під Черніговом, попередив побратимів про небезпеку та врятував їхні життя, ціною власного .

Юрій Куценко — розумний, спокійний, щирий. Любив історію, збирав старовинні монети, здобував юридичну освіту, працював, дбав про родину. Та коли країна покликала — став воїном. Загинув на Донеччині, виконуючи бойове завдання .

Володимир Пустовойт — старший брат, чоловік, батько двох маленьких доньок. Людина, яку пам’ятають за простими, але важливими словами: «він завжди допомагав». Служив у десантно-штурмових військах, мужньо виконав свій обов’язок і загинув у бою за Україну. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня .

Руслан Корень — молодий воїн, якому було лише 28. Народився у багатодітній родині, виріс у Блистові, працював, будував життя. Після строкової служби свідомо обрав шлях захисника, підписав контракт і став до лав Збройних Сил України. У вересні одружився, зовсім нещодавно став батьком маленької донечки. Він мріяв жити, ростити дитину, бути поруч із родиною. Але 8 грудня 2024 року загинув на Донеччині, виконуючи бойове завдання .

Під час відкриття меморіальних дошок звучали слова, але найсильнішою була тиша. Тиша, в якій кожен згадував — не лише воїнів, а людей: сусідів, друзів, однокласників, тих, з ким колись вітався на вулиці.

Квіти лягали до підніжжя меморіалів. Діти дивилися на ці імена — і вчилися пам’ятати. Дорослі мовчали — і вчилися триматися.

Меморіальні дошки — це не лише про минуле. Це про відповідальність живих. Про те, щоб пам’ять не була формальністю, а стала частиною нашого щоденного життя.

Сьогодні ці імена — поруч із нами.
У камені. У серцях. У нашій громаді.

І найголовніше — щоб вони назавжди залишалися у наших вчинках.

Бо вони жили тут.
І вони віддали життя за кожного з нас.