24 лютого — це дата, яка назавжди врізалася в пам’ять кожного з нас холодним заціпенінням і звуком перших вибухів. О 03:40 ранку світ, яким ми його знали, перестав існувати. Почалася велика війна, що стала продовженням десятилітнього марафону боротьби за наше право бути собою.

Сьогодні минає чотири роки від того страшного світанку. Але за цими цифрами стоять дванадцять років безперервної битви, протягом яких Україна втрачає своїх найкращих синів і доньок. Сказати, що вони загинули — це замало. Вони віддали нам останній стукіт власного серця, аби наші серця продовжували битися у вільній державі.

138 імен. 138 життів мешканців нашої Менської громади. Це були люди, чиї руки пахли деревом, крейдою, книгами чи колоссям. Столярі, вчителі, музейники, спортсмени, підприємці... Вони не були народжені для війни, вони були народжені для життя, творчості та любові. Проте, коли прийшла біда, вони змінили звичні інструменти на зброю. Вони пішли захищати не просто кордони на карті, а обличчя своїх матерів, сон своїх дітей і спокій рідних вулиць.

Сьогодні ми схиляємо голови у глибокій пошані. Кожна наша молитва, кожен донат, кожна справа на користь війська — це наш спільний пам'ятник їхньому подвигу. Ми не маємо права на втому чи зневіру, бо за нашими спинами — тінь тих, хто вже ніколи не повернеться додому.

У цей болісний день ми закликаємо кожного: згадайте ту єдність, яка тримала нас у перші дні вторгнення. Будьмо єдиним організмом, одним міцним кулаком. Робімо неможливе заради Перемоги, щоб кожна жертва, кожен біль і кожна втрата були виправдані майбутнім нашої Батьківщини.

Боротьба триває. Пам’ятаємо кожного. Віримо в Збройні Сили. Тримаємо стрій!