Син — легендарний пілот, який боронив небо. Батько — воїн піхоти, який тримав землю. Олександр і Володимир Мигулі стали символом незламності однієї родини і всієї країни. За три роки після зникнення Володимира його нагороду — орден «За мужність» ІІІ ступеня — передали родині у Чернігові.

Володимир Михайлович Мигуля народився 23 червня 1969 року в Мені. Тут виріс, пішов до школи імені Шевченка, а після 8 класу вступив до Київського технікуму зв’язку. Вчився старанно, здобув фах і отримав червоний диплом.

У 1987 році пішов на строкову службу до морського флоту, де став військовим зв’язківцем і здобув звання прапорщика. Після служби повернувся додому, працював електромонтером у районному вузлі зв’язку. Колеги згадують: прийшов зовсім молодим, але працював відповідально, був дисциплінований, комунікабельний і надійний.

Після розпаду підприємства Володимир перейшов працювати до виправно-трудової колонії посиленого режиму УС-315/91 у Макошиному, де пропрацював близько 10 років.

У 1996 році одружився з Валентиною. Разом вони виховали двох дітей — сина Олександра та доньку Ірину. Олександр став військовим льотчиком, загинув в російсько-українській війні, отримав звання майора посмертно, нагороджений орденами «За мужність» II та III ступенів.

Валентина згадує Володимира як доброго, розумного й щедрого чоловіка, який ніжно любив дітей.

«Усе найкраще в наших дітях — від нього: характер, здібності, людяність. Він ніколи не говорив злого слова. Багато читав, мав математичний розум і велике серце», — розповідає вона.

Коли їхні дороги розійшлися, зв’язок між ними не обірвався. Володимир залишився поруч у житті дітей. А у 2015 році повідомив, що вирішив іти в армію.

«Я подивилась на нього іншими очима. Він не боявся смерті. Просто хотів бути корисним людям. Він знав, що в ЗСУ буде на своєму місці», — згадує Валентина.

Він став до лав 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, а з 2019 року служив гранатометником у 16-му мотопіхотному батальйоні 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Воював на передовій. Побратими знали його за позивним «Прапор».

27 червня 2022 року підрозділ, де служив Володимир, обороняв позиції під час атаки диверсійно-розвідувальної групи. Він отримав поранення в плече, медик надав допомогу, але дорогою до командно-спостережного пункту ворог вдарив знову. Володимир дістав смертельне поранення в спину. Тіло залишилося на окупованій території, і Воїн довгий час вважався зниклим безвісти.

15 січня 2025 року Менський районний суд офіційно встановив факт його смерті. Володимир Мигуля загинув біля села Клинове Краматорського району Донецької області, виконуючи бойове завдання і захищаючи Україну.

Указом Президента України №668/2025 30 серпня 2025 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі прапорщика Володимира Мигулю посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду передали Валентині Олександрівні Мигулі 4 листопада 2025 року в Чернігівській ОВА.

«Він був людиною з великим люблячим серцем. Чесно служив людям і своїй державі. Низький уклін йому. Дякую за наших дітей, за все світле, що він їм дав», — каже Валентина.

Менська громада схиляє голову перед пам’яттю Володимира Мигулі — Воїна, батька, людини честі.

Висловлюємо глибокі співчуття рідним. Вічна пам’ять. Вічний спокій душі Героя.