Відповідно до положень статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, яка включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Водночас, ст. 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. При цьому потрібно пам’ятати, що статтями 81 та 9 КЗпП України відповідно передбачено, що якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору. Умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними.
Так, щодо заборони використання примусової праці в Україні діє Конвенція Міжнародної організації праці № 29 "Про примусову чи обов’язкову працю", підписана 28 червня 1930 р. в Женеві (далі — Конвенція № 29). Пунктом 1 ст. 2 цієї Конвенції передбачено, що термін "примусова чи обов’язкова праця" означає будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від якої-небудь особи під загрозою якогось покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг.
Зокрема, стаття 2 КЗпП у поняття "право громадян України на працю" включає право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, а статтею 5-1 КЗпП закріплено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір діяльності.
Таким чином, виходячи з вищевикладеного, у роботодавця відсутні підстави щодо вимагання від працівника примусової праці, водночас останній має право звільнитися у будь-який час з дотриманням вимог чинного законодавства про працю.
Так, право на розірвання трудового договору з ініціативи працівника встановлено у ст. 38 КЗпП. Скориставшись цією нормою Кодексу, будь-який працівник, прийнятий на підприємство за безстроковим трудовим договором, може звільнитися за власним бажанням і без пояснення причин. Винятком є особи, засуджені судом до виправних робіт. Їм заборонено звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції (див. ч. 1 ст. 42 Кримінально-виконавчого кодексу України від 11.07.2003 р. № 1129-IV).
Про бажання розірвати трудовий договір за власним бажанням працівник зобов’язаний попередити роботодавця письмово за два тижні. Як це зробити? Подати останньому заяву про звільнення, у якій зазначити підставу для розірвання трудового договору (ст. 38 КЗпП) та бажану дату звільнення. Заяву слід підписати і проставити дату її складання! Відсутність цих реквізитів є підставою для визнання заяви недійсною.
Якщо роботодавець відмовляється приймати заяву, працівник може надіслати таку заяву поштою рекомендованим листом з повідомленням. Тоді датою, з якої вестиметься відлік строку попередження, буде дата вручення листа, зазначена в повідомленні про вручення.
Головний державний інспектор відділу з питань праці Управління інспекційної діяльності у Чернігівській області Оксана Карабан