ВІДБУЛОСЯ НАГОРОДЖЕННЯ УЧАСНИКІВ КОНКУРСУ ЕСЕ НА ТЕМУ "ЛЮДИНА ЖИВЕ СТІЛЬКИ, СКІЛЬКИ ЇЇ ПАМ`ЯТАЮТЬ"
Саме наймолодший учасник Максим Шрамко зачитав своє есе, яке розчулило всіх до сліз.
Потім Геннадій Анатолійович разом з Інною Володимирівною вручили всім учасникам дипломи, конверти з винагородами та солодощі. Міський голова висловив свою вдячність всім учасникам конкурсу есе та закликав діток активніше приймати участь в конкурсах, які буде проводити міська рада. Мати загиблого героя Любов Жеребило подарувала учасникам значки з фотографією героя.
Вашій увазі пропонуємо есе конкурсантів.
Шрамко Максим
Герої не вмирають!
Майже рік тому страшна звістка сколихнула нашу багатоповерхівку. Слова були настільки лиховісними, що хотілося заплющити очі, міцно затиснути вуха руками й сховатися подалі, щоб не чути ні батьків, ні сусідів. Я дуже не хотів вірити в те, що 31 січня під Луганськом загинув хлопець з нашого будинку – Вадим Жеребило.
Наш Вадимчик – добрий, розумний, щедрий і розсудливий. Таким його виховала мама, таким його знали всі ми. Вадим, який умів так щиро радіти життю.
Він захищав мене від бешкетників, коли ми ще малими дітьми гралися в піску на дитячому майданчику чи бавилися на гойдалках. Пригадую, як біг йому назустріч, щоб просто пройти поруч, щоб поскаржитися, якщо мене ображали або забирали іграшку старші діти, або просто почути якусь пораду. Вадим був моїм найпершим другом, захисником і охоронцем. Я з захопленням спостерігав, як він ішов кудись з друзями , як грав у футбол або просто йшов нашою стежиною додому.
Здається, тоді я навіть трішечки заздрив йому. Адже Вадим такий сильний, красивий і дорослий, а я просто малюк, якого ніхто не сприймає всерйоз. І завжди хотів швидше вирости й стати схожим на нього.
Вадим завжди був патріотом, вірив у щасливе майбутнє України. Тому й був активістом Революції Гідності, одним з перших вийшов на Майдан, був серед тих, хто підпалив автобус на Грушевського, охороняв барикади. А коли почалася та бездумна й бандитська війна, початок якої не міг приснитися в найкошмарнішому сні, Вадим добровольцем пішов захищати Батьківщину. Його позивний Діджей якнайповніше відповідає відкритому компанійському характеру юнака, а не страшній воєнній дійсності.
…А потім настав той чорний день, коли жахлива звістка сколихнула все наше містечко. Тисячі менян, які прийшли попрощатися зі своїм мужнім земляком, приспущені в жалобі державні прапори й тужлива музика військового оркестру…
Минув рік, і мені здається, що вигляну у вікно – й побачу в нашому дворі таку знайому постать Вадима, почую його голос. Але цього вже ніколи не станеться. Він не повернеться, бо знову захистив мене, дав можливість навчатися, грати в нашому дворі у футбол, радіти життю. Я тебе ніколи не забуду, мій охоронцю!
Герої не вмирають!
Гончаренко Марина
Людина живе стільки, скільки її пам’ятають
Пригадаймо, як призупинення процесу підписання угоди про асоціацію України та Євросоюзу обурило українців, спалахнули протести, але влада своїми силовими діями загострила ситуацію, згодом рух переріс у Революцію Гідності. Саме тоді почали гинути люди. Потім події розвивалися ще стрімкіше: анексія Криму, війна на Сході України.
За ці роки Україна пережила стільки лиха, але всі побачили, скільки є мужніх людей, героїв, наскільки наш народ згуртований. Революція Гідності показала, скільки в нашій країні патріотів, готових покласти своє життя заради нашої квітучої держави. Україну почав розуміти світ.
Наш земляк Вадим Жеребило народився 10 жовтня 1993 року в Мені, навчався в школі імені Шевченка, потім вступив до Київського політехнічного університету, проте через події в країні покинув навчання і став активним учасником Майдану. Як тільки почалися заворушення на Сході України, став до лав добровольчого батальйону «Айдар». Пішов на війну, розуміючи, що буде важко, що там ненависть і смерть, але ж вирішив боротися за всіх нас, за мирне небо над головою, за Батьківщину! Вадим виявив мужність, відвагу, під час бою був поранений, проте відмовився від госпіталізації, бо був добровольцем і мав велику волю до перемоги.
Війна ‒ ці страшні п’ять літер! Війна - це розбиті серця, сльози, скалічені долі, біль… Ще недавно ці герої мали плани на майбутнє, жили, раділи, навчалися, працювали, а сьогодні їх немає…
Страшно уявити, що відчувають матері, коли ждуть свого сина з фронту, коли тремтять від несподіваного телефонного дзвінка… Вони сподіваються хоча б короткої звісточки від свого рідного, з вірою в серці чекають сина вдома.
Віра, незламність духу, надія на краще майбутнє своєї держави ‒ це складові Перемоги. Скільки героїв поклали своє життя за цілісність нашої держави? Такі герої, як Вадим, показали, якими мають бути справжні чоловіки. І кожен із вояків є героєм. Ми маємо захищати нашу країну від загарбників, адже це наша земля!
З нашої Чернігівської області на Сході України загинуло семеро бійців: Бурлак Микола, Титаренко Сергій, Уткін Олександр, Андрейченко Максим, Головатий Максим, Шумейко Олександр, Жеребило Вадим.
І кожного дня хтось віддає свою «душу й тіло» за нашу Україну. І найстрашніше те, що гинуть молоді хлопці. Вадимові було всього 22 роки. До останнього подиху захищав він свою країну, своїх друзів. Того злощасного 31 січня 2015 року внаслідок розриву снаряда із зенітно-ракетної установки ворога під час виконання бойового завдання Вадим загинув.
Що відчула мати в той момент, коли дізналася, що її сина більше немає? Уявити навіть складно, наскільки було тяжко матері Вадима. Вона чекала його живим, але така доля. Біль, втрата рідної людини, мабуть, найважче, що може бути.
Українські воїни ще помстяться ворогам за життя загиблих, хоробрих хлопців, які захищали кордони своєї держави. Україна покаже, що ми ‒ нащадки козацького роду, що загарбники наших територій ще поплатяться за свою нахабність.
Але, на жаль, героїв не повернути… Вадим, загинув у цій кривавій боротьбі за нас, за Батьківщину, за європейську Україну. Він довів, що був патріотом своєї держави, не пошкодував свого життя, відстояв свою позицію. На мою думку, це і є героїзм. Загиблі воїни назавжди залишаться в нашій пам’яті, у світлих спогадах. Ми ж повинні шанувати пам'ять про них, адже вони показали, що українці ‒ хоробра нація.
Президент України нагородив Вадима орденом «За мужність» III ступеня . Меняни ж на знак ушанування встановили меморіальну дошку загиблому воїну Вадиму Жеребилу.
Самусь Ірина
Людина живе стільки, скільки її пам’яють
Війна… Здавалося, це страшне слово вже ніколи не повернеться в життя українського народу. Здавалося, уже ніколи країна не переживе того страху, болю, розпачу й розчарувань. Не буде більше втрат сильних, молодих і сміливих хлопців та дівчат. Але не судилося…
Війна завжди залишає глибокий слід у душах: гинуть люди, які просто мирно жили у своєму місті або селі, люди, які йшли воювати за майбутнє нашої України. Недарма кажуть, що там, на Сході, ми втрачаємо найкращих, бо не кожен наважиться піти захищати свою Батьківщину, особливо, якщо доведеться заплатити власним життям.
Одним із таких героїв був наш земляк, сміливий солдат і просто гарна людина – Вадим Жеребило. Із перших днів війни Вадим поїхав захищати нас, нашу країну, наше майбутнє. І стояв до кінця, до останнього подиху...
Вадим був єдиною дитиною в сім’ї Любові Жеребило. Спочатку він прийшов на Майдан, щоб стати частиною революції, а в результаті революція відбулась у нього всередині. Він любив казати: «А хто ще допоможе нашій країні, як не ми?» На Майдані він знайшов друзів, своє кохання, з Майдану пішов на війну. Завжди був готовий допомогти будь-кому саме в ту мить, коли потрібна підтримка.
Вадим був надзвичайно активним, веселим і добрим підлітком, навчався в Чернігівському військовому ліцеї. І, можливо, саме це загартувало хлопця, він змужнів, став сильнішим. Потім Вадим вирішив вступити до Київського політехнічного університету, але згодом пошкодував, що не зв’язав своє життя з військовою службою, і пішов воювати в зону антитерористичної операції. Там здобув позивний Діджей і познайомився з багатьма побратимами, які стояли не лише за свою Батьківщину, а й один за одного. Загинув Вадим Жеребило 31 січня 2015 року під час обстрілу міста Щастя, нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня, посмертно.
Але ж життя в людини є лише одне, і воно неповторне. Як би там не було, а матерям уже не повернеш їхніх дітей, жінок уже не поцілують їхні чоловіки, а до когось із дітей уже не повернеться татко й не пригорне до себе. Ніхто не має права забирати життя іншого, бо немає більшої цінності у світі, ніж людське життя. Часто постає запитання: «Нащо людині війни, якщо можна жити в мирі і вирішувати питання мирним шляхом?»
Сьогодні ми спостерігаємо, що війна не тільки руйнує, але й веде до згуртування народу, до емоційного патріотичного сплеску. Вона об'єднує людей в єдиному пориві проти спільного ворога. І зараз є одна мрія в кожного громадянина нашої країни, навіть у кожної дитини не про якісь там іграшки або гаджети, а про мир на українській землі. Ми хочемо прокинутися зранку з думками, що живемо у вільній незалежній країні. Ми не хочемо щодня чути в новинах про нові смерті в зоні антитерористичної операції. Ми хочемо без остраху ходити по нашій рідній землі.
Як казав великий філософ Арістотель: «Ми війну ведемо, щоб жити в мирі». На мою думку, цей вислів означає, що якщо вже так сталося, що на твою країну нападають вороги, то ми повинні захистити її будь-яким способом.
Так, нашому народові за всю історію довелося багато чого пережити: і підступні зради, і страшні розлуки, і нелегкі роки поневолення. Але ми все витримали, не зламалися, а стали ще міцнішими, ще дужчими, щоб будувати нову Україну — самостійну державу, здатну бути однією з найкращих та найвеличніших держав світу. Такою, якою бачили її наші видатні митці минулого.
І ми зможемо зробити Україну такою, про яку мріяли наші предки і якою хочуть бачити її наші нащадки.
Саме тому ми безмежно вдячні таким людям, як Вадим. Він віддав своє життя заради нас, заради нашого миру й спокою. Пам’ятаємо, як казав наш улюблений український музикант Андрій Кузьменко: «Ти – сам собі країна. Зроби порядок у своїй голові».
Ми завжди будемо пам’ятати наших захисників. Вони назавжди у наших серцях, вони — патріоти своєї країни!
Талаш Анна
Людина живе стільки , скільки її пам’ятають
Нещодавно нашу країну спіткало велике лихо. Українцям знову довелося згадати , що таке війна. Відусюди линуть болючі слова: «АТО», «мобілізація», «біженці». Засоби масової інформації без упину передають кількість жертв, і ці цифри жахають нас. Постало болюче питання: а чи є сміливці, які будуть рятувати Батьківщину? Виявляється, що є. Тисячі юнаків добровільно йдуть до військкоматів, щоб записатись до лав української армії, аби захищати рідну землю від навали чужинців.
Одним із таких самовідданих патріотів був наш земляк – Вадим Жеребило. Ще зовсім молодий, проте з повним усвідомленням того, на що йде, виявися цей хлопчина. Це саме та людина, якою дійсно слід пишатися. Він пішов рятувати рідний край без вагань. Поклик душі та серця заглушив будь-які заперечення. Вадим хотів тільки одного: щоб Батьківщина була вільною, а мати спала спокійно.
Юнак дуже любив свою неньку, боявся залишити її одну, хотів, щоб вона пишалась ним. Адже виховувала вона його сама, доклала багато зусиль у формування його світогляду. Зі слів першої вчительки, Вадим був дуже активною дитиною, любив рухливі ігри, цікавився математикою та обожнював фантазувати. Душа хлопчини ще з ранніх років була наповнена лише позитивом. Він був вихований, завжди усміхнений і співчутливий до інших. У роки його дитинства у початковій школі читали багато патріотичних творів. Можливо , це також сприяло формуванню характеру хлопця. І той факт , коли юнак після закінчення дев’ятого класу вступив до військового училища, говорить про його бажання бути корисним своєму народу.
Людина, котра має високу мету, не затьмарену лихими намірами, здатна подолати будь-які труднощі. На жаль, Вадим, пройшовши чимало випробувань, загинув. Але загинув, як Герой. То ж що стало початком його героїчного шляху?
Ще до того, як розпочався Майдан, про хлопця можна було сказати, що він був справжнім патріотом. З гордістю носив вишиванку, подаровану бабусею. І, звичайно, він не лишився осторонь від подій на Майдані. Вадим був там активістом. У вирі всього, що відбувалось, він ні на хвилину не втрачав оптимізму, завжди умів підбадьорити. Ось чому бойові побратими прозвали його «Ді-джеєм». Для цієї людини з чистим серцем доля підготувала своєрідний подарунок: Революція Гідності допомогла Вадиму Жеребилу знайти кохання. Серед однодумців та з коханою дівчиною поряд хлопець почував себе набагато впевненіше .
Незабаром потрапив у зону АТО, проте й там жага до перемоги, життєва наснага, котра била ключем, не полишали юнака. У найскрутніших ситуаціях Вадим знаходив вихід. Неодноразово виручав бойових товаришів, тим самим показуючи всю принаду своїх найдостойніших рис характеру. Життя юнака різко обірвалось, немов та струна, що не витримала найвеличніших нот. Хлопець загинув у місті Щастя. Можливо, це навіть символічно… До останніх хвилин життя він не втрачав мужності. Долаючи біль від поранення та нехтуючи лікуванням, продовжував воювати, аргументуючи це тим, що не залишить друзів у бою.
Звісно, кожен воїн, що загинув, захищаючи Україну, гідний поваги. І втрата Вадима стала дійсно трагедією для всього нашого міста. Воїна зустрічав «живий» коридор, люди стояли на колінах із запаленими свічами, лунали вигуки: «Герої не вмирають!» Багато небайдужих вийшло попрощатися зі своїм захисником, а також провести його в останню путь.
На жаль, смерть забирає найкращих. Це саме той випадок. Проте є такий гарний вислів Симона Петлюри: « Кров, пролита для великої мети, не засихає.» Так і пам’ять про подвиг Вадима Жеребила не згасне ніколи. Вона бринітиме вогником у серцях небайдужих та даватиме надію на те, що нас є кому захистити, що світле майбутнє попереду. Його створять такі люди, як Вадим. Люди здатні не лише на співчуття, а й на величні подвиги в ім’я рідної Батьківщини.
Закарбуймо імена героїв у пам’ять вічності, тоді вони не вмруть, а будуть завжди з нами. Нехай кожен українець запалить у своїй душі вогник патріота і збереже його протягом усього свого життя.
