Кажуть, що війна забирає найкращих. Але насправді вона забирає частину нашої душі, залишаючи замість неї пам'ять, яка має стати нашою силою. Сьогодні ми згадуємо трьох земляків, трьох воїнів, чиї імена тепер навіки вписані в історію Менського краю золотими літерами мужності.

Володимир Крисін: Офіцер із позивним «Шорох»

Він був із тих, хто не чекав виклику, а сам обрав шлях воїна. Випускник Львівської академії сухопутних військ, капітан, командир роти. У свої 24 роки Володимир уже знав ціну справжньої боротьби, пройшовши запеклі бої в складі 56-ї Маріупольської бригади.

Його життя обірвалося 11 лютого 2023 року. Він був прикладом відповідальності та незламності. Молодий офіцер, який мав би розбудовувати нову Україну, став її небесним захисником.

Руслан Дем’янчук: Батько, захисник, титан

У мирному житті Руслан був людиною праці — надійним працівником райавтодору та люблячим батьком трьох дітей. Але коли ворог прийшов на поріг, молодший сержант Дем’янчук змінив кермо на зброю.

Він загинув 11 лютого 2024 року під Роботиним. Під мінометним обстрілом він до останнього подиху залишався вірним побратимам і своїй землі. Руслан показав нам, що справжній героїзм — це здатність захистити майбутнє своїх дітей ціною власного життя.

Василь Молочко: Світла душа з Бірківки

Василя Павловича знали як людину з "золотими руками" та відкритим серцем. Столяр, водій, господар. Коли війна зачепила його рідні Осьмаки, він не вагався. Його шлях проліг через вогняне пекло Донеччини.

У лютому 2024 року поблизу Кліщіївки Василь прийняв свій останній бій. Він пішов як герой, залишивши по собі світлу пам'ять та приклад того, що за свободу варто боротися до кінця.

Вони були різними за віком та життєвим досвідом, але їх об’єднало одне — жертовна любов до Батьківщини.

Ми схиляємо голови перед родинами наших Героїв. Ваша втрата — це біль усієї громади. Ми не просто пам’ятаємо — ми обіцяємо, що їхній подвиг не буде марним.

Володимир Крисін. Руслан Дем’янчук. Василь Молочко. Герої не вмирають, доки ми їх пам'янаємо.