Практично нульовий рівень безробіття в Україні (0,3%) на початку 90-х років минулого століття створював ілюзію суспільного благополуччя, що давало підстави сумніватися у доцільності існування служби зайнятості. Однак ці ілюзії дуже швидко розвіялись. Глибока економічна криза, яка охопила країну в середині 90-х, спричинила вихід на ринок праці великої кількості безробітних. Люди почали шукати захисту у службі зайнятості.

На Чернігівщині зареєстрований рівень безробіття досяг свого піку на початку 2000 року – 7,7%  працездатного населення, й був найвищим у країні. В області налічувалося 87,4 тис. безробітних. Центри зайнятості не справлялися з реєстрацією, виникали величезні черги.

Крім того, у 1996 році, коли фонд сприяння зайнятості населення було включено до Держбюджету, розпочалися проблеми з фінансуванням. У першу чергу це відчули на собі безробітні, яким допомога не виплачувалась по декілька місяців, великою була заборгованість по виплатах. Матеріально-технічні умови, в яких доводилося працювати персоналу центрів зайнятості і забезпечувати прийом громадян, були дуже далекими від тих, які ми маємо сьогодні. Центри зайнятості, як правило, розміщувалися у старих тісних приміщеннях, комп’ютеризація тільки-но починалась, не вистачало оргтехніки.